Home / Blogs / Душа така ж, і той же в серці мужній запал

Душа така ж, і той же в серці мужній запал

Про благородну місію канадських медиків в Україні та плани на майбутнє розповідає лікар з Вінніпегу Адріян Гавалєшка.

 

Доктор Адріян Гаваєшка

Доктор Адріян Гавалєшка

“… Ні, не все минуло.

Нехай ми не ті богатирі, що у давнину

Притягували землю до небес,

Ми – це ми; нехай час і доля

Нас підточили, але душа така ж,

І той же в серце мужній запал –

Боротись, шукати, знайти і не здаватися!”

               (Альфред ТЕННІСОН. Улісс) 

 

І враз мене осінило. Майдан – це не площа в центрі Києва. Майдан – це ми, українці. Усі разом і кожен зокрема. І не так важливо, в яку країну світу закинула нас доля. Тому що, цей звязок з рідною землею назавжди, на віки-вічні.
Майдан, забравши з собою найкращих і найсміливіших патріотів, змінив і нас.
Він розпочав нову еру розвитку України. Він дав нам Віру і Надію. А також велику любов, повагу і співстраждання до братів-українців, які зі зброєю в руках захищають нашу Вітчизну.

Канадська діаспора завжди була міцно привязана до своєї Матінки-України.
Ми також, зі  всіх сил підтримували Майдан. Ми зверталися по допомогу до канадського уряду. Ми збирали кошти, речі, організовували мітинги протесту проти російської інвазії та підтримки наших патріотів.

Та найбільшою гордістю нашої діаспори за останній час стала медична місія канадських лікарів, які в листопаді минулого року подорожували до Києва, щоб допомогти постраждалим в зоні АТО та на Майдані. Ця благодійна акція була організована з ініціативи Українського Конгресового Комітету Канади (Ukrainian Canadian Congress), збір коштів проводився Канадсько-Українською Фундацією  (Canada Ukraine Foundation) за сприяння міжнародної громадської організації “Operation Rainbow Canada”, яка спеціалізується у проведенні операцій в усьому світі.

У вересні 2014 року в Торонто був проведений гала-концерт (United for Ukraine)  по збору коштів для місії, в якому взяли участь понад 1200 осіб. Почесними гостями фандрайзингу стали прем’єр-міністр Канади Стівен Харпер, легендарний канадський хокеїст українського походження Уейн Гретцкі (найкращий бомбардир за всю історію НХЛ). Член Консультативної ради Конгресу Українців Канади Євген Мельник став платиновим спонсором місії.

Очолював команду канадських медиків професор пластичної хірургії торонтoвського університету, відомий канадський хірург Олег Антонишин. До складу місії входили добровольці з усієї Канади (всього 25 осіб), серед яких були хірурги, анестізіолог, медсестри та фізикотерапевти. У загальній складності, команда провела 43 складниі реконструктивні операції, які включали реконструкції черепа, кісткові реконструкції лицьового скелета, пластичну хірургію м’яких тканин повік, носа і губ, усунення шрамів та хірургію рук ініг.

Канадські спеціалісти усували деформації та посттравматичні дефекти, багато з яких були просто жахливі – результати поранень під час вибухів, опіки та осколкові поранення. Операції були такими складними, що деякі з них тривали по сім-вісім годин.

20 листопада 2014 року команда канадських лікарів повернулася додому.

 

Одним з учасників минулорічної подорожі в Україну був мій добрий приятель Адріян Гавалєшка – вінніпезький лікар з понад двадцятирічним стажем, професор-анестезіолог манітобського університету, керівник анестезіологічного факультету та член спілки операційних лікарів трьох головних лікарень Вінніпегу та Манітоби. А також учасник медичної місії в Болівію та канадсько-української медичної місії в Україну. А ще пластун, музикант, батько та автор двох чудових книжок (“In a Little Bit ofNothing” і “The Chair by the Side of the Road”).

Адріян з родиною під час презентації своєї книжки

Адріян з родиною під час презентації своєї книжки

Мені захотілося більше дізнатися про поїздку в Україну, розповісти нашим читачам про особисте життя Адріяна та плани на майбутнє.

Доктор Гавалєшка, відомий українській громаді Канади як Адьо, сором’язливо розпочав свою розповідь про кандсько-українську медичну допомогу українським пораненим англійською мовою. Проте одразу ж підкреслив, що вдома його батьки розмовляли з дітьми тільки українською.

 

– Адріян, у світовій пресі було досить багато інформації про вашу гуманітарну місію в Україні і допомогу пораненим українським військовим. Чи не міг б ти коротко розповіти про ваш проект – для наших читачів важливо дізнатись про це якомога більше.

– “Обличчя війни” – так я назвав свою презентацію. В своєму житті я багато раз виступав з доповідями на медичні теми. Це сьогодні для мене – найважча презентація. З чого почати і як розповісти словами про такі емоційні речі? Для мене це дуже важливо.

Почну з простих слів “Слава Україні!”. Все почалося у травні минулого року.

Сім’я, родина, щоденні лікарські обов’язки… я відчув, що це не є кредом мого життя та професійного обов’язку “допомагати іншим”. Тому, коли мені зателефонували і запропонували допомогти пораненим українцям, я розхвилювався.

Потрібні були кошти на поїзку та медичне обладнання. В Торонто був організований вечір для збору коштів на фінансування нашої місії. При активній участі  Христини Валр (CUF), Джеймс Безан (Canadian MP), Євгена Мельника, прем’єр-міністра Канади Стефана Гарпера, знаменитого канадського хокеїста Уейна Ґретцкі та понад тисячу учасників, небайдужих до долі України та українців, було зібрано потрібну суму на виконання місії.

Моєю метою було самому побачити обличчя війни у цей ніби мирний час та полегшити страждання поранених. Фотографії учасників бойових дій були тривожні, просто болючі.

Під керівництвом голови місії, пластичного хірурга Олега Антонишина, наша поїздка стала реальністю.

 

 –  Що ти можеш сказати про загальний стан поранених? Чи ти мав можливість з перших вуст дізнатися про ситуацію на Донбасі?

– Це хлопці сильні серцем і духом. Психологічно їм потрібно багато допомоги, щоб жити з посттравматичним стресовим розладом. Так, я знаю про ситуацію на Донбасі і чув чимало розповідей.

 

– Про вашу місію в Україні багато писала і канадська преса. Чи було щось таке, про що тебе не запитали, але ти хотів би згадати про це?

– Я задоволений, що ніхто не запитав мене про політичну ситуацію в Україні – олігархів, перезидента… Мені важливо було дізнатися про стан молодих хлопців – простих солдат, які воюють і вмирають на сході в боротьбі з московськими террористами. Багаті і сильні бики, що грають в шахи молодим українським життям, мені не цікаві.

Щодо нашої місії в Україні: вона була потрібна і українцям, і нам. Серед нашої команди були люди, які не мали українського коріння і їх нічого не пов’язувало з Україною. Проте вони були готові пожертвувати свій час, досвід та енергію, допомагаючи пораненим.

Під час кожної операції ми працювали пліч-о-пліч з українськими медиками, вони училися у нас, а ми спостерігали, як працює їх система. Я думаю, що це все залишило незабутнє враження. Як підкреслив керівник нашої групи лікар Олег Антонович, наша місія було новаторською з точки зору співробітництва між медичними спеціалістами України та Канади. Вона забезпечила основу для майбутньої співпраці в сфері охорони здоров’я та хірургічної освіти.

Інтерв'ю для журналу VsChicago

Інтерв’ю для журналу VsChicago

– Що тебе пов’язує з Україною?

– Мені легше відповісти, що мене не пов’язує з Україною. Я народився в сім’ї українців, тому вперше почав говорити анґлійською мовою тільки на шостому році життя. Вихований в українському дусі у канадському суспільстві, я учився як правильно жити українцеві у вільному світі. При цьому, роки проведені в українській національній скаутській організації “Пласт”, допомогли мені багато чого зрозуміти в житті, а саме: що правильно, а що неправильно.


– Перейдемо до мирного життя. Я помітив багато позитивних відгуків на твою дитячу книжку “The Chair by the Side of the Road” (“Стілецьнаузбіччідороги”). Вона про хлопчика Луку, який виріс дуже великим і тому не мав друзів. Що ти насправді хотів сказати цією історією? Що нам усім потрібна сім’я, навіть якщо це собака?  

– Перш за все, я мріяв написати книжку, ще до того, коли народився мій син Лука.  Я пишу різні оповідання з того часу, скільки пам’ятаю себе. І хоча моя кар’єрна стежка повернула в інший напрямок (медицина, анестізіологія), проте ніщо не задовольняє мене настільки духовно, як викладення моїх думок, фантазій на папері.

Ідея моєї першої дитячої книжки прийшла з моєго спілкування з трьохрічним племінникомМаксимом. В провінції Манітоба біля шоссе стоїть велетенський стілець, який був розміщений там в якості інженерного проекту. Кожний раз, проїзжаючи з батьками по цій дорозі, мого племінника огортав жах: “Хто сидить на такому великому кріслі? Чому він дивиться на мене?”

Тоді я подумав, що це чудова тема для дитячої книжки. Ідея переросла в розповідь про хлопчика Луку.Я хотів розповісти про хлопця, який виріс дуже великим, відмінним від усіх, хто його оточував. Він такий великий, що у нього немає друзів. Саме його почуття і думки людини, яка не подібна на усіх інших, були для мене важливими. Я думаю, що усі ми повинні ставитись з розумінням до людей, які інші, не такі як усі.

 

– Твоє повсякденне життя? Що найважливіше у ньому?

– Моя родина, віра та вінніпезька хокейна команда (Winnipeg Jets). Дружина Джолін, син Лука, сестра і родичі.

 

– Де ти народився?

 – Фізично, я народився в найкращому у світі місті – Вінніпезі (Канада). Метафізично – коли я став чоловіком. Це було моє справжнє народження.

 

– Що для тебе означає твоя сім’я?

– Сім’я з усього, це найважливіша річ у світі. Для мене це початок і кінець.

Адріян з жінкою та сином

Адріян з жінкою та сином

– Чого ти  найбільше боявся в дитинстві?

– Це питання найкраще задати моїй мамі. Знаю, що найбільше я боявся води. Ніколи не любив водойм чи пірнати під воду. Боявся впасти під лід та не любив риболовство. Одного дня на озері я спостерігав, як рибалка закидав вудку. І його гачок зачепив за моє плече. Це було дуже боляче.

 

– Який твій найкращий талант?

– Я є брутально чесним. Все, що я думаю і говорю, це правда.

 

Чи є в світі такий куточок у світі, де ти почуваєшся найкраще?

– Я багато подорожував по світі. Жити хотів би у сучасному Львові, або в Дубровнику у Хорватії. Або на меленькому чудовому острові Сент-Люсія, який розташований на одному Навітряних островів на сході Карибського моря.

 

– Твоє перше кохання?

– …не скажу ім’я… летюче. Одного дня гаряче, мов вогонь, другого дня – холодне, як лід.

 

– Хто є твоїм героєм?

– Мій тато Остап. Як можна не брати його за приклад, коли твій батько отримав Орден Канади? (Адьо додав: але нікому не розповідай про це, бо тато буде занадто пишатися собою).

У мене в житті були різні герої від самого початку, але реальним емоційним корінням на все життя лишається сім’я – тато й мама.

Батько Адріяна Остап, жінка Адріяна Джолін і мати Адріяна Тетяна

Батько Адріяна Остап, жінка Адріяна Джолін і мати Адріяна Тетяна

– Твій життєвий девіз? (Your life motto?)

 – Підтримуй те, що говориш не тільки словами, але й діями (WalktheWalk, TalktheTalk).

 

– За останній рік ти став відомою людиною в Канаді. Який твій наступний проект?

– В цей час почав я писати одразу дві книжки, а за кілька місяців знову від’їзджаю на Україну з другою канадсько-українською медичною місією.

 

“Медицина во істину є найшляхетнішою з усіх мистецтв”,

– кажуть сказав Гіппократ.

               Я з ним повністю погоджуюсь.

 

 

Фото/текст – Норбертк.Іван/Norbert K. Iwan

 

 

Leave a Reply

Your email address will not be published.