Home / Blogs / Історія створення пам’ятника Голодомору у Вінніпезі

Історія створення пам’ятника Голодомору у Вінніпезі

intro

Пам’ятник Голодомору у Вінніпезі. Фото Норберта К. Івана

Дві кам’яні плити, що нагадують труну, здавлюють жінку, до якої конвульсивно чіпляється напівжива вихудала дитина, а жінка з останніх сил намагається відстрочити неминучість. Чорний граніт і бронза. На цоколі основи надписи на 3 мовах:

І на оновленій землі
Врага не буде, супостата.
А буде син, і буде мати,
І будуть люди на землі.

Цей пам’ятник споруджено для відзначення 50-ліття голоду-геноциду в Україні в 1932-33 роках і для увічнення пам’яті понад 7,000,000 невинних жертв пляново створеного голодомору совєтським урядом у Москві. Пам’ятаючи цю велику трагедію, ми переконані, що цей нелюдяний вчинок ніколи не відійде в забуття, і це небувале страждання ніколи не повториться в історії людства.

Кожного року українці, в тому числі ті, хто пережив цю страшну трагедію, Вінніпегу з чорними прапорами та свічками збираються біля цього пам’ятника на розі Main та William.

Відзначення трагедії Голодомору, 2014 рік. Фото Норберта К. Івана

Ми не будемо тут писати про історичний аспект Голодомору, це не наша прерогатива. А от факт того, що пам’ятники жертвам голодомору стоять біля міської ради, а Канада однією з перших визнала Голодомор геноцидом і оголосила четверту суботу листопада днем пам’яті за загиблими під час цього геноциду, говорить про вагу і вплив української діаспори.

Пам’ятний знак було споруджено 24 червня 1984 року. Автором монументу є відомий канадський скульптор українського походження Роман Коваль, а ініціатором встановлення став Вінніпезький відділ Комітету українців Канади (КУК). Це не був унікальний проект, у 1983 році в Едмонтоні відкрили перший подібний пам’ятник у світі, який теж розташувався біля будинку міської ради.

Пам’ятник Голодомору в Едмонтоні

Але повернемося до нашого монумента. Двома роками раніше офіційної церемонії відкриття, КУКом було створено спеціальний комітет до якого увійшли: Петро Манастирський, Джон Балюта, Володимир Либидин, Оксана Розумна, Леся Швалюк, Марійка Дяків, Стефан Головка, Стан Яворський, Ростислав Суровий, Рон Брик та голова – Гарі Дмитришин.

На прийомі у мера міста Вільяма Норрі (зліва на право): Петро Манастирський, Стан Яворський, Богдан Коваль, Леся Швалюк, Роман Коваль, Марійка Дяків, Григорій Дмитришин, Вільям Норрі, Юрій Головка, Іван Балюта, Оксана Розумна, Володимир Лебедин

Член комітету Марійка Дяків розповіла, що наближалася 50-річчя цієї трагедії і голова їх комітету Гриць Дмитришин ставив перед членами комітету наступні завдання: провести масову демонстрацію, звести пам’ятник і проводити освітню роботу про голод 1932-1933 років.

У жовтні 1983 року, була проведена демонстрацію біля будинку уряду Манітоби. Все виглядало як траурна процесія за загиблими. Люди збиралися на Old St. Paul’s grounds (Kennedy & Ellice, тоді це була велика площа), йшли по Memorial Blvd. і зупинялися біля Парламенту, де відбувалася панахида. Хор співав «Вічна Пам’ять», були промови, навіть справжня труна була – члени молодіжних організацій позичили її у меморіального будинку «Корбан», поставили на колеса та зробили напис «7 мільйонів».

2

Траурна демонстрація. 1983 рік

Людей було біля 5,000. Марійка згадала як коли вона стояла на сходах Парламенту і весь бульвар був заповнений людьми. Для цього була зроблена величезна робота – Гриць Дмитришин та Джон Балюта, постійно ходили до митрополитів і не просто запрошували, а наполягали: це дуже важливо, ви мусите бути там, ви мусите поговорити з кожним священником, аби ті привели свої пастви. Також комітет подав великі статті у Winnipeg Free Press та Winnipeg Sun. Були навіть білборди.

3

Стаття у Winnipeg Sun від 2 жовтня 1983 року.

4

Один з восьми білбордів розміщених у різних частинах міста.

То була одна з найбільш масових подій української громади, якщо не брати до уваги відкриття пам’ятника Шевченка у 1961. У той час у Вінніпезі проходив національний конгрес КУК, так що були й гості, але переважну більшість все ж складали місцеві жителі. Уявляєте собі українську демонстрацію на кілька тисяч людей зараз?!

5

Траурна демонстрація. 1983 рік

Робота комітету над пам’ятником полягала у виборі проекту та місця встановлення монументу, а також зборі коштів. Проект багатогранного митця з Вінніпегу: скульптора, маляра, вітражиста, мозаїста Романа Коваля навіть не проходив відбору.

6

Роман Коваль

Дружина Романа – Галина Коваль, розповіла, що коли Едмонтон оголосив конкурс на свій пам’ятник, Роман не дуже волів приймати участь. До цього декілька його проектів на пам’ятники Шевченка не були вибрані, але вона намовила його. Врешті й монумент в Едмонтоні доручили робити не йому, але коли Гриць Дмитришин дізнався про це, то дуже зрадів, бо це означало, що пам’ятник можна було встановити у Вінніпезі.

Щодо місця, то з самого початку скульптуру планували встановити біля парламенту провінційного уряду, але тут починається, а точніше входить в активну фазу, історія супротиву та невизнання деякими місцевими діячами, того факту того, що голод 32-33 років штучним. Мали таких діячів і українська професура і провінційний уряд. Альтернативним варіантом було місце біля Ратуші. І тут потрібно виділити члену комітету Юрія Головку, голову комітету Гриця Дмиртишина та мера міста Біла Норрі, які своєю настирливістю через тривалі переговори та консультації все ж таки змогли переконати противники цієї ідеї у раді міста.
Член комітету Петро Манастирський розповів, що місцева влада спочатку хотіла встановити монумент біля тильної частині будівлі, але врешті, рішення було прийнято і ми всі сьогодні можемо бачити скульптуру зі сторони головної вулиці міста.

Отже проект був, місце було, залишалося забезпечити цьому достатню фінансову підтримку.
Для цього було вирішено ініціювати спеціальний фонд, окрім зведення пам’ятника ціллю фонду також було поширення інформації про Голодомор, проведення маніфестів та інших заходів.
Загалом фонд зібрав більше 118 тисяч доларів, що на той час були величезні гроші (більше 400,000 по нашим міркам). На сам пам’ятник було витрачено біля $66,000.

Хоча син Романа Коваля (який називає себе просто – Коваль) розповів, що бюджет виділений на пам’ятник виявився недостатнім. Так наприклад, ми всі зараз бачимо візуальну різницю між кольором каменів основи та обеліску. Хоча матеріал той самий, але основа пройшла менше ступенів полірування через брак коштів.

Коваль розкаваз, що оригінальним проектом для Едмонтона був один обеліск, виготовлений з листу бронзи, та барельєфними фігурами матері і дитини з литої бронзи.

Однак для Вінніпезького пам’ятника Роман додав згадувану вище основу стилізовану під тризуб і змінив матеріал на африканський граніт. Закупівлею цього граніту, при дуже обмеженому бюджеті, займався Джордж Левко – асимільований українець, який працював з гранітом і сприймав цей проект як можливість посприяти справі громади, зв’язок з якою він колись втратив.

Роман Коваль та Джордж Левко

Йому вдалося перевезти граніт з Африки до Квебеку, де камінь виточили та відполірували. Несподіванкою виявилося те, що там відмовилися прорізати структурні заглибини у 11-футових монолітах, побоюючись зруйнувати дорогий матеріал. За допомогою цих заглибині моноліти з’єднувалися з центральною стальною колоною, що тримала все у купі. Відполірований граніт дійсно легко кришиться, якщо з ним неправильно обходитися. Отже, граніт був перевезений до Вінніпегу незакінченими. На допомогу Джордж привів Ґустава Шварца – старого німецького іммігранта – каменяра, якого запрошували на найбільш філігранні роботи архітектори і підрядники з усього Вінніпегу, коли їм треба було врятувати свою репутацію.

Коваль тоді зробив необхідні виміри і креслення під пневматичне долото Ґустава та дивився як все його тіло вібрувало коли він вручну робив те, що побоялися робити експерти з багатомільйонним обладнанням.
Щодо матері з дитиною, то, не вдаючись в усі тонкощі, спочатку Роман виліпив барельєф з пластиліну, потім зробив гумовий «негатив», який тримав форму за рахунок гіпсу та металевого каркасу.

Коваль та Ґустав Шварц за роботою

Все це було відправлено у ливарню Еріка Кноспелю в Дроржтаун, Онтаріо, за допомогою цього «негативу» виготовляють точну воскову копію оригінальної роботи. Пізніше її занурюють у рідину з кремнеземом, доти, доки вона не наростить необхідну товщину та обпалюють в печі. Після цього етапу ми маємо керамічні оболонку навколо воскової копію роботи скульптора. Всередину цієї структури по заздалегідь підготовленим каналам заливають рідку бронзу, віск під такою температурою просто випаровується і таким чиною заміщується бронзою.
Це техніка заміщеного/втраченного воску (lost-wax casting), що століття тому активно використовувалася в Європі.

Роман Коваль з пластиліновим барельєфом.

Ковалю здається, що його батькові вдалося створення образу, який виражав би трагедію і біль спланованого голоду, не вдаючись до зображень жахів, пафосу, сльозливої сентиментальність, до якої на думку його батька часто вдавалися українці.

9 ()

Церемонія відкриття пам’ятника. 24 червня 1984 року

Галина Коваль також згадала, як Джордж Левко їхав до Кенори, аби зустріти камінь з Квебеку, бо всі дуже боялися, що комуністи вчинять якусь диверсію.
З тих самих причин члени комітету охороняли пам’ятник по ночам.

Член комітету Леся Швалюк розповіла, що з освітньою програмою вони намагалися проникнути навіть у школи, і було досить багато українців налаштованих проти цього, українців, які не визнавали Голодомор. Тому комітет був готовий до актів вандалізму над пам’ятником з їх сторони. Як тільки пам’ятник змонтували, кожну ніч до самого відкриття біля нього хтось лишався.

Можливо ці міри мали успіх, можливо насправді нічого не планувалося, але на щастя, ніяких диверсій не сталося і пам’ятник відкрили, як і планували – 24 червня 1984 року.

8 (церемонія)

Мер Вільям Норрі відкриває пам’ятник. 24 червня 1984

Були промови, посвяти, була преса та представники уряду. Звичайно ж були представники український організацій, молодь. Через деякий час все стихло, люди повернулися до своїх життів. Ми всі згадуємо про Голодомор і пам’ятник принаймні раз на рік. Але наступного разу, коли ви проходитимете повз цей монумент, ми би хотіли аби ви зупинились на хвилинку. Придивіться до нього, до деталей, до цих каменів і уявіть скільки праці, натхнення та настирливості було вкладено в це творіння.
Прикро, але про цей пам’ятник та про процес його створення практично нема матеріалу. Сповідаємося, Ви відкрили його для себе по-новому.

_________________________

За допомогу в створенні статті висловлюємо велику вдячність за інтерв’ю та надані матеріали (в алфавітному порядку):
Дяків Марійці, Коваль Галині, Ковалю, Манастирському Петру, Швалюк Лесі.

Фото: Пам’ятна книга 1984 року, Норберт К. Іван, особистий архів сім’ї Коваль.

Leave a Reply

Your email address will not be published.